Кожен крок пацієнта, який вчиться знову ходити, кожен рух, що повертається після важких травм, — це результат наполегливої роботи медиків і реабілітологів.

‍

На превеликий жаль, реалії, в яких ми існуємо, далекі від ідеалу.

‍

Україна вже понад два роки живе у стані війни, і це залишає глибокий відбиток на всіх аспектах нашого життя, включно з медициною. Лікарні змушені працювати в екстремальних умовах, з обмеженими ресурсами та обладнанням. Не кожен заклад має достатню кількість реабілітаційного обладнання, щоб забезпечити комфортне перебування пацієнтів на період їх лікування та відновлення. Історії, коли один інвалідний візок використовують для трьох пацієнтів по черзі, на жаль, сьогодні є нормою. А милиці, які пацієнт отримує у відділенні, після виписки не можуть залишитися з ним хоча б на тиждень-два, навіть якщо вони залишаються критично необхідними для пересування.

Крім того, війна приносить особливі виклики: зростає кількість поранених військових і цивільних, які потребують тривалої реабілітації. Ситуація, коли для одужання бракує елементарного обладнання, стає болючою не лише для пацієнтів, а й для медиків, які щодня намагаються знайти вихід із цієї скрути. Ці проблеми не просто ускладнюють реабілітаційний процес, вони випробовують на міцність і терпіння тих, хто відновлює своє здоров’я, і тих, хто допомагає в цьому.

Саме тому, коли вантаж із милицями, ортезами та інвалідними візками прибув до відділення, лікарі та пацієнти не могли стримати радості. Для кожного з них це означало більше, ніж просто обладнання. Для когось це була можливість підвестися на ноги після важкої операції. Для іншого — шанс пройти самостійно до вікна, щоб побачити зимовий світанок.

Інвалідні візки стали справжнім порятунком для тих, хто ще не міг пересуватися самостійно. Завдяки їхній зручності, пацієнти могли відчувати себе не просто хворими, а людьми, які мають силу боротися й відновлюватися. Особливою історією став випадок із військовослужбовцями, які проходили лікування у відділенні. Для багатьох із них інвалідні візки стали не просто засобом пересування, а символом турботи та небайдужості. Один із захисників, який втратив можливість ходити через бойове поранення, сказав: "Тут я відчуваю, що мене не залишили самого. Це допомагає боротися далі". Це допомогло йому подолати страх і невпевненість.

Милиці стали надійними супутниками тих, хто навчався заново ходити після травм. Один із пацієнтів зізнався: "Це наче підтримка, яку відчуваєш на кожному кроці". Ортези, ретельно підібрані для кожного випадку, дарували впевненість і допомагали зменшити біль у суглобах.

Медики радо розповідали про те, як ці речі зробили реабілітаційний процес більш доступним і ефективним. "Коли бачиш, як люди знову починають ходити або вперше за довгий час можуть самостійно рухатися, розумієш, наскільки важливо, що в потрібний момент знайшлися ті, хто допоміг".

Десятки інших історій залишаються між стінами реабілітаційного відділення. І всі вони об'єднані одним — надією на швидше відновлення і щирою вдячністю за підтримку в найскладніший час, завдяки чому реабілітація стала більш людяною і теплою. Це ті моменти, коли розумієш: навіть найменший внесок може змінити чиєсь життя.