У ці перші години повномасштабного вторгнення країна завмерла між страхом і необхідністю діяти. У Сумському обласному перинатальному центрі теж поставали запитання, на які не було відповідей: що робити з породіллями, як працюватиме лікарня, чи зможуть лікарі прийти на зміну завтра? Але найстрашніше було інше – чи вистачить сил і ресурсів, щоб продовжувати рятувати життя.

Що означає народжувати під звуки вибухів? Як це – бути лікарем, коли кожен робочий день може стати останнім? І що насправді означає стійкість, коли йдеться не лише про професію, а про життя?

‍

Перша доба війни принесла хаос і невизначеність. Перинатальний центр опинився перед викликами, яких не знав ніколи раніше. Чи залишиться лікарня працювати? Чи зможуть медики дістатися на роботу, коли транспортного сполучення вже немає? Годинами вирішувалися питання – як забезпечити пацієнтів їжею, водою, медикаментами. Аптеки не працювали, маршрути постачання заблоковані, запаси стрімко скорочувалися. Додому йти було страшно, а залишитися – ще страшніше.

У лікарні народжувалися діти. Але одразу виписатися додому могли не всі. Для частини породіль шлях додому був неможливим – міста й села довкола були під окупацією або відрізані зруйнованими мостами. Вони залишилися тут, у палатах, які перетворилися на тимчасові домівки, де голоси медсестер ставали найважливішими у світі.

Здавалося, єдиний вихід – евакуація. Але породіллі з немовлятами не захотіли залишати лікарню. І тоді медики зрозуміли: вони теж не мають права піти.Лікарня жила у двох реальностях: зовні – постріли та вибухи, всередині – плач новонароджених і тихі голоси медиків, що шепочуть мамі: «Він сильний. Він боротиметься».

Кожен член колективу зробив власний вибір. Залишитися в небезпеці або виїхати у безпечне місце – це рішення кожного українця, яке не має правильного чи неправильного варіанту. Але ті, хто залишилися, взяли на себе відповідальність за життя найменших пацієнтів. Вони проводили ночі у підвалах під час обстрілів, допомагали жінкам народжувати, підтримували тих, хто боявся найбільше.

Для персоналу найважче було балансувати між особистими переживаннями та професійним обов’язком. Більшість медичного персоналу – жінки, багато з яких мали власних дітей. Але вони знали, що їхні пацієнтки довірили їм найцінніше – своїх новонароджених дітей.

Попри смертельну небезпеку, медики залишалися поруч із дітьми. У березні 2022-го року, у реанімації для новонароджених перебувало четверо передчасно народжених немовлят, найменше з яких важило лише 750 грамів. Вони виживали завдяки високоточному обладнанню та безперервному догляду медиків.

Двічі лікарі спускали малюків в укриття під час авіаударів, але це критично погіршувало їхній стан. В підвалі неможливо було забезпечити інкубатори, кисневу підтримку та контрольовану температуру. Тож медики ухвалили непросте рішення: залишитися в реанімації, ризикуючи власним життям.

Кожен вибух міг стати останнім, але вони не відступили. Не покинули тих, хто навіть не міг заплакати, щоб попросити допомоги. І кожне врятоване життя ставало ще одним доказом: вони сильніші за страх.

Навіть у найтемніші дні лікарня не залишилася наодинці. Благодійники, міжнародні організації, волонтери,та просто небайдужі люди – кожен, хто зміг, допомагав. Медикаменти, апарати, генератори – усе це з'являлося завдяки тим, хто вірив: навіть у війні є місце порятунку. Сотні тисяч гривень у вигляді допомоги дали шанс вижити тим, хто тільки прийшов у цей світ.

Без цього неможливо було б врятувати дітей у блекаутах, оперувати у підвалах, приймати пологи під час обстрілів. Медичний фронт, який тримали медики, став можливим завдяки спільній підтримці.

Коли здається, що неможливо витримати ще одну тривогу чи удар, медики повертаються на зміну. «Тому що тут народжуються діти», – кажуть вони. Бо навіть якщо хтось із колег виїхав, інші залишилися, щоб прийняти наступного малюка. Попри втому, біль і страх, вони знають: Сумщина – це не лише кордон із ворогом, а й місце, де починається нове життя.

Мабуть, саме тому ці діти особливі. Народжені у війні, вони – символи незламності. Їхні матері – приклади сили. А лікарі – ті, хто не зламався перед обличчям страху.

Три роки тому лікарі перинатального центру не знали, чи зможе існувати їхня лікарня. Сьогодні вони приймають пологи, виходжують передчасно народжених дітей, підтримують жінок у найскладніші моменти. Протягом 2022–2024 років у цьому центрі народилося понад 2000 діточок – це 2000 історій життя, які почалися завдяки їхній відданості та силі.

Три роки війни. І боротьба, що триває щодня.